Майже опівночі - Страница 45

Але десятирічний хлопчик, якому щедро змастили жиром плечі, зміг протиснутись усередину. Це був доставлений на корабель син місцевого агента ФБР. Усередині каюти він насамперед увімкнув світло. Армійський фахівець-підривник уважно оглянув двері крізь ілюмінатор.

— Синку, присунь-но отой стілець до дверей… Добре. Тепер — бачиш ту ізоляційну стрічку?.. Правильно. Звичайна стрічка.

Тільки не поспішай, ось що головне. Відмотай цю стрічку… Так, а тепер візьми кінці проводів у другу руку. Розумієш, вони не повинні торкатися металу… Добре. Тепер обгорни стрічкою відкриті кінці дроту… Дуже добре. Поклади їх на стіл. А тепер бачиш проводи онде внизу? Зроби з ними те саме, що зробив з першими… Ось так. Витри руки і зачекай. Не квапся. Добре, синку…

Джесс і Мей Бакгорни лишалися непритомні ще три години після того, як двері до каюти номер дванадцять було розчахнуто навстіж.

Фахівець оглянув вибухівку.

— Пластиковий заряд, — одразу визначив він. Двох із банди вени схопили.

Та останню бомбу ще не було знайдено.

16

— Гей, Альберто!

Той, що співав, підвів голову.

— Хлопче, засмерділо лягавим. Гітара змовкла.

— Що таке?

— Засмерділо нишпоркою, хлопче. Поліційною нишпоркою. Він отам позаду і начебто хоче побалакати з нами.

Усі почули виття сирени.

— Хуаніто, ти, мабуть, пригальмуй, — сказав Альберто.

Темноволоса дівчина, яка сиділа за кермом, кивнула, скидаючи газ і звертаючи свій «фольксваген» до узбіччя дороги. Молода пара на задньому сидінні витріщила очі на поліційну машину.

Альберто обернувся до них.

— Манку, ти маєш якесь уявлення, чому вони нас зупиняють?

Манк кивнув головою.

— Звичайно. Закон на їхньому боці, а не на нашому. Цього цілком досить, хлопче. А ти, крихітко, не здумай відповідати, коли про щось питатимуть, — наказав він своїй подружці. — Зрозуміла?

— Еге.

— Якщо він до тебе заговорить, ти тільки всміхайся та задом крути.

— Еге.

— Вона не прохопиться? — поквапно запитав Альберто.

— Ні, хлопче, — всміхнувся Манк. — Вона не вперше має справу з полісменами. Досі ще нікому не щастило викрити її. Я просто пояснюю їм, що вона теє… несповна розуму.

— А де ви ховаєте своє зілля? — різко запитав Альберто. — Під три чорти, якщо вони…

— Не бійся, хлопче. — Манк вишкірив зуби в широкій посмішці. — Для чого, гадаєш, у мене дірка ззаду? Хлопче, таж я всю дорогу його туди заштовхував. — Поділившись своєю таємницею, Манк засміявся. — Атож, хлопче, ми чистенькі.

Від погляду Хуаніти не сховалось, як Альберто ногою засу» нув купу зім'ятого одягу під сидіння. І вона зітхнула з полегкістю. Отже, Альберто вирішив підігрувати Манкові та його ідіотській подружці. Доведеться і їй зіграти свою роль. Бути привітною з поліцаями. Всміхатися їм. Наперед змиритися з тим, що вони ображатимуть тебе, і не звертати на це уваги. «Усміхайся», — наказувала вона собі. Поглянула в праве дзеркальце. Один полісмен — це шляхова інспекція, зауважила вона, — ужсї вийшов з машини і, не кваплячись, прямував до них. Вона побачила, як він інстинктивно торкнувся рукою пістолета, що теліпався на стегні.

Тоні («Навіть не згадуй про це ім'я! — подумки вилаяла вона себе. — Альберто!»)…Альберто знов узяв у руки гітару. Зібганий одяг лежав під сидінням. Він не стане вдаватися до того, що лежить під ним, якщо тільки все буде гаразд. В тому лахмітті в нього був захований обріз півавтоматичної гвинтівки, і він дуже вправно умів стріляти з тієї зброї. їй, звісно, начхати на те, скількох лягавих він нашпигує свинцем, але більше вона не хоче насильства. Вона обома руками вчепилася в кермо і втупила погляд перед себе.

«Хуаніта Алеман. Це твоє ім'я! — застерегла вона саму себе. — Не забувай. Ти мексіканка. Мексіканка. Коли заговориш, вони мають почути твій акцент. І ти повинна переконатися, що вони почули його. Усміхайся, дівчино. Усміхайся, показуй їм свої зубки і в жодному разі не дай їм здогадатися, що ти — вродливе чорнопике дівчисько з двома коледжами за спиною, напхане бісовою освітою так, що ті два білі бевзі навіть уявити собі не здатні. Бо якби вони здогадалися… — Вона скоса зиркнула на Тоні… — Альберто, ти, дурепо! Альберто». Хоч сотню років витріщайся на нього, нізащо не скажеш, що на голові в цього хлопця перука. Вона сама дібрала її і приладнала так, щоб він був схожий на того, кого удавав із себе. Виконавця народних пісень — ані доброго, ані поганого, але жвавого, невимушеного і веселого. Бо він таки трохи грав на гітарі, а більше нічого від нього й не вимагалося. Перука сиділа на ньому бездоганно, до того ж він не голився цілісінький тиждень, та ще ці блазенські окуляри на носі…

Це був у них єдиний спосіб прорватися крізь поліційні кордони, встановлені повсюдно. Коли вони дізналися про Джесса і Мей, її всю пройняло холодом до самих кісток. Але Тоні завжди висміював думку про втечу зі Штатів на якомусь судні. «Байдуже, скільки ви заплатите капітанові, — остерігав він, — цей сучий син знатиме, що від уряду він одержить більше, та ще й у герої вилізе».

Але просто так узяти й вирушити в дорогу вони не могли. Скрізь-бо порозвішувано їхні фотографії, і геть усі вистежували їх.

— Білого й негритянку — таку парочку вони ніколи не запідозрять, — сказала вона Тоні. — Звичайно, ми привернемо якусь увагу, але навряд чи вони доскіпуватимуться, хто ми такі, і…

Тоні засміявся їй просто в обличчя.

— Леслі, ти приваблива дівуля, і тобі не слід зайвий раз висуватися навіть за гарної погоди. А тут вони знають нас як облуплених. І розшукують нас, розумієш? А ти не просто чорна дівчина — ти красуня. Побачивши тебе, чоловіки міцно стуляють ноги і виють на місяць. Ми так не проїдемо й десяти миль. Та є інший спосіб, — сказав він, усміхнувшись.