Майже опівночі - Страница 44

— Їхні фотографії вже багато днів не сходять з телеекранів.

— Та хто дивиться в ту блазенську коробку?! — закричав Бьоме.

— Звідки ж тоді ви дізналися?

— Звідки дізнався? Хіба ви не були в порту? Скрізь плакати. Навіть митники піднімалися на борт кожного судна тут у гавані з їхніми фотографіями. Отоді я й дізнався. І зразу викликав ваших людей. — Бьоме прибрав невинного виразу. — Одна річ — підчепити якусь дрібноту, а йти проти закону я не хочу.

— Скільки вони заплатили вам, капітане Бьоме?

— Ну, знаєте, це вже…

— Я не з митної охорони, чоловіче. Скільки? Бьоме нерішуче засопів.

— Ну, вони… чорт забирай, Рігене…

— Скільки?

— П'ять.

Ріген скептично посміхнувся.

— Всього п'ять сотень?

— П'ять тисяч. Ріген кивнув.

— Ми повинні витягти їх із каюти так, щоб ніхто нічого не помітив.

— Я — за, — мовив Бьоме, енергійно киваючи головою. — А ви справді думаєте, що вони замінували каюту?

— Краще виходити з такого припущення, капітане. А насправді може бути навіть гірше, ніж це.

Бьоме не зрозумів.

— Досі не знайдено одну атомну бомбу, капітане. І я не хотів би думати, що вона може бути на цьому судні.

Ганс Бьоме пополотнів.; — Що… що ви збираєтеся робити, Рігене?

— Зробимо все без шуму. Щоб не сполохати їх. Ризикувати ми не маємо права.

Бьоме зітхнув із полегкістю.

— Все, чим я можу…

— Тут залишиться мій приятель. Він стежитиме за дверима їхньої каюти. Дивіться, щоб ніхто не перешкоджав йому. Зрозуміло?

— Так точно!

— Я повернуся через годину, і ми займемося цим.

— Що ви надумали, Рігене?

— Скоро побачите. — Ріген підвівся і попрямував до дверей. — Одне тільки бентежить мене, капітане Бьоме…

— Скажіть, і я…

— Що ви зробите, як Бакгорн уже пронюхав, що ми тут, і запропонує вам суму, вдвічі більшу, ніж ми?

— Я й торкатися не стану їхніх триклятих грошей!

Ріген кивнув, і на його обличчі з'явилася іронічна посмішка.

— Приємно чути, капітане. І знаєте чому? Бьоме заперечливо похитав головою.

— Бо в іншому разі ваш корабель ніколи не прибув би у порт призначення. Я хочу застерегти вас, капітане Бьоме. Якщо ви надумаєте затіяти якусь гру, ваш корабель навіки зникне. Сподіваюся, ви збагнули, про що я кажу: ви опинитеся на дні океану, не лишивши по собі жодних слідів. Відпружтеся, капітане. Побачимося за годину.

Кен Ріген насамперед кинувся до телефону.

— Ми знайшли їх, — повідомив він. — Не виключено, що остання бомба з ними. Нічого певного сказати не можу. Обстановка така… — Він стисло, але не пропускаючи важливих деталей, змалював розташування каюти на борту «Мануеля Асенте», в якій замкнулися Бакгорни. Потім процитував застереження, яке Джесс Бакгорн передав капітанові. — Є тільки один спосіб упоратися з усім цим, — зробив висновок Ріген. — З'єднайте мене з армійською службою контррозвідки, я хочу дещо в них попросити. І щоб ні пари з вуст, чуєте? Як із хлопчиком?.. Десять років? Це буде якраз. О Боже, ваш власний син?!. Гаразд, гаразд, я все розумію. Чекатиму вас у кінці причалу.

Перед ними стояло завдання, яке здавалося нерозв'язним. Джесс Бакгорн замінував свою каюту. Вони не могли відкинути припущення, що вторгнення в каюту може спричинити вибух атомної бомби. І не мали права ризикувати.

Спершу обміркували варіант з використанням потужної автоматичної гвинтівки, з якої можна було б стріляти крізь ілюмінатор. Ні, не підходить. По-перше, Бакгорн або його дружина можуть побачити їх, і тоді — кінець грі. А по-друге, штори запнуті, і вони можуть не… Коротше кажучи, не підходить.

Був іще варіант. Вентиляційний канал. Та лізти в той капал не можна, бо Бакгорн відразу почує шарудіння, і якщо в нього справді остання атомна бомба, тоді весь порт і половина міста Сіетла щезнуть з лиця землі.

А втім, вентиляційний канал таки міг придатися. Рігенові одразу спало на думку застосувати газ GR — III, що був на озброєнні армії. Цей газ нервово-паралітичної дії не мав н! смаку, ні запаху, він не впливав ні на легені, ні на шкіру і вбивав людину досить швидко, вражаючи найважливіші центри тї нервової системи. І все ж це було надто ризиковано. Адже Бак-горнові вистачило б лічених секунд, щоб знищити кілька сотень тисяч людей.

І тоді Ріген знайшов розв'язання проблеми. Спеціальна армінська команда плюс малий хлопчик.

Через сорок хвилин він уже зустрів у порту прибулих. Вони безшумно піднялися на борт «Мануеля Асенте». Капітан Бьоме показав їм вентиляційну систему. За кілька хвилин вони відокремили обшивку в тому місці, де був вентиляційний отвір труби, яка вела до каюти номер дванадцять. Бьоме віддав розпорядження увімкнути вантажні лебідки, щоб заглушити будь-які звуки.

Відокремивши обшивку, армійські фахівці прилаштували у вентиляційному каналі безшумний вентилятор з гумовими лопатями. Потім надягли протигази і заклали в той-таки канал герметично закритий циліндр. І невидимий, позбавлений запаху газ почав надходити в дванадцяту каюту.

— Десять хвилин, і все буде о'кей. Взагалі-то ця штука спрацьовує за шість секунд. Після чого бодай дві-три години вони лежатимуть непритомні.

Довго чекати не стали. І все ж виламувати двері не наважились. Інша річ — ілюмінатор…

Відкрити його ззовні вони не могли, та й не намагалися. Армійські фахівці взялися за діло. За п'ятнадцять хвилин за допомогою ультразвукового дриля вони акуратно вийняли скло з ілюмінатора: шлях до каюти номер дванадцять був вільний.

Джессові Бакгорну й на думку не спало мінувати ілюмінатор. Це здалося йому зайвим. Він тільки закріпив його гвинтами зсередини. До того ж, навіть якщо прибрати товстелезне скло, крізь такий малий отвір не змогла б пролізти жодна людина.