Майже опівночі - Страница 38

— Так, сер.

14

Година за годиною вони ледь просувалися, буфер до буфера, мов у кошмарному сні. Гостре прагнення якомога скоріше вибратися за місто зводило їхні тіла судомою страху. Кожна проїзна смуга тунелю «Лінкольн», на шляху з Нью-Йорка до рівнин Нью-Джерсі, була вщерть забита автомобілями. Вливаючись із бетонних шляхів у довгі труби-тунелі під річкою Гудзон, вони сунули ривками, метр за метром, утікаючи від атомної смерті. Стіни тунелів відбивали гуркіт двигунів, автомобільні гудки та різкі вигуки наляканих безвихіддю людей. У тунелях було так багато машин, що вентиляційні пристрої просто не встигали видаляти вихлопні гази, і кількість окису вуглецю в цих трубах неухильно зростала, так само, як і температура. У багатьох розколювалася від болю голова, нерідкі були нервові припадки.

Рано чи пізно це мало скоїтись. Жінка за кермом свого автомобіля була уже в дурмані від вихлопних газів, гнітючої спеки та безперервного гуркоту й галасу. її діти просились до туалету, просили чогось попити. Вона сердито обернулася, щоб дати штурхана розрюмсаній дитині. Автомобілі попереду неї просунулися трохи вперед. Несамовиті гудки сирен і лайливі вигуки ззаду налякали її. Вона натиснула на газ, і машина рвонулася вперед. Дитина верещала від болю й перевтоми. Знавісніла мати забрала ногу з педалі газу, щоб різко натиснути на педаль гальма. Але схибила.

Й автомобіль урізався в передній. Удар передався далі, і от уже, впресовуючись одна в одну, автомашини утворили довгу стрічку зім'ятого металу.

Від удару розчавило чийсь бензобак.

З пронизливим скреготом якась машина спробувала відчепитись від сусідньої. Посипалися іскри.

На просякнутому бензином бетоні спалахнуло полум'я і зразу ж перекинулося на автомобілі.

Тікати було нікуди.

Ті, хто опинився на передньому краї вогню, збожеволівши, рвалися вперед, даремно намагаючись зрушити застиглий автомобільний потік.

Цілі родини, ошалівши від жаху, видиралися на вузький місток робочого проходу з лівого боку тунелю. Ті, хто вже туди вибрався, втискались у стіни або в паніці поривалися кудись бігти. Слабших скидали вниз.

Діти намагалися проповзти під машинами.

Сталося коротке замикання у проводі тунельного освітлення, воно згасло. Світло автомобільних фар ледь пробивалося крізь густий, задушливий дим.

А в тому диму палахкотіли величезні вогняні факели.

Усі звуки перекрив страшний зойк людини, яка горіла живцем.

У тому тунелі під річкою загинуло жахливою смертю три тисячі чоловік.

— Він готовий? Лью Кербі кивнув:

— Так. Готовий. Але мені все ж таки не до вподоби… Боб Вінсент показав, нарешті, свою круту вдачу.

— А мені начхати! — сердито гарикнув він. — Я не збираюся вислуховувати твої промови, Лью. Виконуй що тобі наказано.

Кербі замахав обома руками й пробубонів:

— Даруйте, даруйте!

Вінсент мов і не почув слів підлеглого. Він знав, що несправедливий до Кербі, та в нього вже не було сили приборкувати свій гнів. Звільнення Девіда Сілбера, та ще з видачею йому сотні мільйонів доларів у цінних паперах, вплинуло на нього набагато сильніше, ніж він міг передбачити. Причому саме процедура вплинула на нього так гнітюче. Одержати всі папери, ретельно перевірити їх, та ще в присутності інших агентів, невідступно думаючи, що він програв і що держава змушена платити викуп. І що Девід Сілбер отак просто вийде на волю і…

Держава програла жінці на ім'я Еліс та її малим дітям. Це за них з останніх сил свого виснаженого тіла гарячково чіплявся Девід Сілбер, і в цьому він знайшов порятунок. Більше йому не потрібен був цей світ, і він звільнив себе від будь-яких зобов'язань, що їх могло висунути йому сумління.

Сілбер рішуче відмовився обговорювати будь-які питання з Бобом Вінсентом. Він заховався в мушлю, яка щільно огорнула його мозок. Колесо подій закрутилось, і від нього більше не виї магалося ніяких зусиль, щоб виконати свій обов'язок перед сім'єю. Він мав тільки чекати.

Вінсент звернувся до помічника:

— Давай сюди Сілбера. Час уже кінчати з цим.

По дорозі до аеропорту, сидячи між Вінсентом і Кербі, Де-від Сілбер не озвався ані словом. І вони теж не мали про що з ним балакати.

Посадку на дев'яносто четвертий рейс «Пан-Амерікен» провадили через вихід номер одинадцять. Вінсент ім'ям президента домігся запевнення, що літак не злетить, хоч би на скільки вони спізнилися. Він навіть у думці не міг припустити, щоб через проколоту шину або затор на вулицях рейс 94 відбувся без Сілбера.

Президент Даулінг наказав Вінсентові відрядити із Сілбером двох агентів. Вінсент послав трьох. Тих двох, які охороняли Сілбера в камері, і ще Лью Кербі.

— Ти очей не спускай з нього, — попередив Вінсент, розуміючи, що слова ці зайві. — Не відходь від нього ні на крок. Якщо йому забагнеться до туалету, іди з ним. Якщо йому… а чорт, ти ж сам знаєш.

Кербі уважно поглянув на свого шефа.

— Я знаю, Боб. Можете не турбуватись, я доставлю його в найкращому вигляді.

— Дякую. — Вінсент поклав руку йому на плече. — Ти мені пробач, Лью. Я зовсім не хотів…

— Забудьте про це, — похмуро відказав Кербі.

Генерал Шерідан підтримував прямий зв'язок з керівництвом «Пан-Амерікен». Компанія анулювала всі квитки на місця першого класу в цьому велетенському «боїнгу», зарезервувавши цілий салон для агентів ФБР та їхнього незвичайного пасажира. На борт узяли ремонтну бригаду, щоб жодні технічні неполадки Не затримали літак на трасі польоту і він своєчасно прибув у аеропорт призначення — Лісабон, Португалія.